Хома Григорович мав особливу примху: він страшенно не любив знову переповідати одне й те саме. Бувало, часом, як допросишся в його щось розказати ще раз, то, дивись, щось і додасть новеньке, або перейначить так, що й упізнати годі. Якось один з тих панів, — нам простим людям важко й назвати їх: писаки вони — не писаки, а от те саме, що баришники по наших ярмарках. Нахапають, напросять, накрадуть усякої всячини, та й випускають книжечки, не товстіші за граматику, щомісяця чи щотижня. Один із цих панів і вициганив у Хоми Григоровича цю саме історію, а той зовсім і забув про неї. Тільки приїздить з Полтави той самий панич, у гороховому кафтані, що про нього казав я, і якого одно оповідання ви, гадаю, вже прочитали; привозить із собою невеличку книжечку і, розгорнувши посередині, показує нам. Хома Григорович ладен уже був осідлати носа свого окулярами, та, згадавши, що він забув їх підмотати нитками й обліпити воском, передав мені. А я, що грамоту сяк-так розумію і не ношу окулярів, взявся читати. Не встиг перегорнути і двох сторінок, як він раптом спинив мене за руку.
— Стривайте! Попереду скажіть мені, що це ви читаєте?
Правду сказати, трохи збив він мене з пантелику цим запитанням.
— Як то, що читаю, Хомо Григоровичу? Та вашу ж бувальщину, ваші власні слова.
— Хто вам сказав, що це мої слова?
