Сторінка:Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки (1935).djvu/51

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

скажений, підскочив з ножем до відьми Петро і вже підняв був руку…

— А що ти обіцяв за дівчину?.. — гримнув Басаврюк і наче кулю вгородив йому в спину. Відьма тупнула ногою: сине полум'я вихопилося з землі; середина її вся засвітилася і стала наче з кришталю вилита, і все, що тільки було під землею, стало видне як на долоні. Червінці, дороге каміння в скринях, у казанах, купами були накидані під тим самим місцем, де вони стояли. Очі його запалали… розум запаморочився… Мов несамовитий, ухопився він за ніж, і безвинна кров прискнула йому в вічі… Сатанинський регіт загримів з усіх боків. Потворні страховища зграями стрибали перед ним. Відьма, вп'явшись руками в безголовий труп, наче вовк пила з нього кров… Все пішло обертом у голові його. Зібравши всі сили, кинувся тікати він. Все вкрилося перед ним червоним світлом. Дерева всі в крові, здавалося, палали й стогнали. Розпечене небо тремтіло… Вогненні смуги, мов блискавки, мигтіли в його очах. Знесилившись, ускочив він у свою хижку і як сніп повалився на долівку. Мертвий сон обійняв його.

Два дні й дві ночі спав Петро, не прокидаючись. Опам'ятавшись на третій день, довго оглядав він кутки своєї хати; та марно намагався щонебудь пригадати: пам'ять його була мов кишеня старого скупаря, що з неї й півшага не виманиш. Потягнувшись трохи, почув він, що в ногах брязнуло. Дивиться: два мішки з золотом. Аж тепер, наче крізь сон, пригадав він, що шукав якогось скарбу, що було йому самому страшно в лісі… Та за яку ціну, як дістався він, цього ніяким способом не міг збагнути.

Побачив Корж мішки і — розманіжився. «Сякий-такий Петрусь, немазаний. Та чи я ж не любив його? Та чи не був він у мене, мов син рідний?» І поніс дідуган небувальщину, аж того до сліз пройняло. Дивно тільки було, коли Пидорка почала розповідати, як перехожі цигани вкрали Івася; Петро не міг навіть пригадати обличчя його, — так обморочило кляте чортовиння! Баритися не було чого.