Сторінка:Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки (1935).djvu/50

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Басаврюк ударив кулаком, і стіна захиталась. Велика чорна сука вибігла назустріч, заскавчавши, перевернулась на кішку й кинулась в очі їм.

— Не казись, не казись, стара чортице! — промовив Басаврюк, приправивши таким слівцем, що добрий чоловік і вуха б позатуляв.

Зирк, — замість кішки, стара баба з обличчям зморщеним, мов печене яблуко, вся зігнулася, як дуга; ніс із підборіддям — наче лускач на оріхи. «Добра красуня!» подумав Петро, і мурашки полізли по спині в нього. Відьма вирвала в нього квітку з рук, нахилилась і щось довго шептала над нею, порскаючи якоюсь водою. Іскри посипалися в неї з рота; піна показалася на губах.

— Кидай! — сказала вона, віддаючи квітку йому.

Петро підкинув, і — що за диво? — квітка не впала прямо, а довго здавалася вогненною кулькою серед темряви і наче човник плавала над землею; нарешті стала поволі спускатися нижче і впала так далеко, що ледве помітно було зірочку, не більше за макове зернятко. — Тут! — глухо прохрипіла стара; а Басаврюк, подаючи йому заступа, промовив: — Копай тут, Петре. Тут побачиш ти стільки золота, скільки ні тобі, ні Коржеві не снилося. Петро, поплювавши в руки, вхопив заступа, натиснув ногою й вивернув землю, вдруге, втретє, ще раз… Щось тверде… Заступ дзвенить і не йде далі. Тут очі його ясно почали бачити невелику, окуту залізом скриню. Вже хотів він був дістати її рукою, але скриня почала входити в землю, і що далі, то глибше, глибше; а позад себе чув регіт, що більш скидався на гадюче сичання. — Ні, не бачити тобі золота, доки не дістанеш крові людської! — сказала відьма й підвела до нього дитину, років шести, покриту білим простирадлом, показуючи знаком, щоб він відтяв їй голову. Остовпів Петро. Де ж таки, відтяти ні за що, ні про що людині голову, та ще й безвинній дитині! З серцем зірвав він простирадло, що накривало її голову, і що ж? Перед ним стояв Івась. І рученята згорнула бідна дитина навхрест, і голову похнюпила… Мов