Сторінка:Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки (1935).djvu/49

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

сила зірвати хоч один. Тільки но розквітне папороть, хватай її і не оглядайся, хоч би що тобі позаду уявлялося.

Петро хотів був спитати… зирк — і нема вже того. Підійшов до трьох пагорбків: де ж квіти? Нічого не видно. Дикий бур'ян чорнів навколо і глушив все своєю гущавиною. Та ось мигнула в небі зірниця і перед ним показалася ціла грядка квітів, усе дивних, усе небачених; тут таки й простеньке листя папорті. Взяв сумнів Петра і в роздумі став він перед ним, підпершись обома руками в боки.

— Що ж тут за дивовижа ? Десять разів на день, трапляється, бачиш це зілля; яке ж тут диво? Чи не забагнулося бісовій личині посміятися?

Зирк — червонів маленький квітчаний пуп'янок і, наче живий, ворушиться. Справді дивно! Ворушиться та більшає, більшає і червонів, немов жарпна. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало — і квітка розпустилася перед його очима, наче полум'я освітивши й інші кругом себе.

«Тепер пора!» подумав Петро й простягнув руку. Дивиться, тягнуться зза нього сотні волохатих рук також до квітки, а позад його щось перебігав з місця на місце. Заплющивши очі, смикнув він за стебельце, і квітка опинилася в його руках. Все затихло. На пні сидячи, показався Басаврюк, увесь синій, мов мертвяк. Хоч би ворухнувся однією пучкою. Очі нерухомо втопив у щось, що тільки сам він бачить; рота роззявив, і ні звука. Навколо не шеберхне. Ух, страшно!… Та ось почувся свист, від якого в Петра захолонуло всередині, і уявилося йому, ніби трава зашуміла, квіти почали між собою розмовляти голоском тоненьким, наче срібні дзвіночки; дерева загриміли прокльонами Обличчя Басаврюка враз ожило; очі блиснули.

— Насилу вернулася, відьма, — пробурчав він крізь зубл. — Дивись, Петре, стане перед тобою зараз красуня: роби все, що звелить, а ні — то пропав навіки. Тут розсунув він сукуватим києм кущ терниип, i ними показалася хатинка, мовляв, на курячих ніжках.