«Це що за диковина «Вечори на хуторі біля Диканьки?» Що це за вечори? І шпурнув у світ якийсь пасічник! Слава тобі господи! ще мало обідрали гусей на пера[1] та перевели ганчірря на папір! Ще мало народу, усякого звання й наброду, перекаляло пучки в чорнилі! Смикнула ж охота й пасічника потягатися слідком за іншими! Та справді — друкованого паперу розвелося стільки, що й не вигадаєш швидко, що б таке загорнути в нього».
Чуло, чуло віще моє усі ці розмови ще за місяць. Тобто, — кажу я, що нашому брату, хуторянинові, носа тільки виткнути з своєї глушини на великий світ, — батечки мої! — це все одно, як трапляється, іноді зайдеш у покої великого пана: обступлять тебе всі та й почнуть морочить. Ще б нічого, нехай би вже вище лакейство, — так ні, якенебудь обірване хлопченя, поглянути — гидота, що портляється на задньому дворі, — і те причепиться; та й почнуть з усіх боків ногами притупувать: «Куди? куди? чого? Геть, мужик, геть!» Я вам скажу… Та що там казать! Легше мені двічі на рік з'їздити до Миргорода, де от уже п'ять літ, як не бачив мене ні підсудок[2] з земського суду, ні велебний ієрей, ніж показатися у той великий світ; а показався — то вже плач не плач, а подавай одвіт!
У нас, мої любезні читачі, — не в гнів вам сказати (ви може й розсердились, що пасічник говорить до вас запросто, немов до якогось свата свого або куми), — у нас на хуторах ведеться здавна:
