ймаючи камінь, — який це шибеник пошпурив, я б навчив його, як кидатись! Бачите, які жарти? — казав він далі, розглядаючи камінь на долоні палючим поглядом. — Щоб він удавився цим каменем…
— Стривай, стривай! Боже тебе борони, свате, — підхопив винокур, збліднувши. — Боже тебе борони і на цьому, і на тому світі поблагословити когось такою лайкою!
— От знайшовся оборонець! Нехай він пропаде!..
— І не думай, свате! Ти, мабуть, не знаєш, що сталося з покійною тещею моєю?
— З тещею?
— Еге ж, з тещею! Увечері, трохи може раніш, ніж оце зараз, посідали вечеряти: покійна теща, покійний тесть, та наймит, та наймичка, та дітей душ з п'ятеро. Теща одсипала трохи галушок із великого казана в миску, щоб не такі були гарячі. Після роботи всі зголодніли і не хотіли дожидатися, поки прохолонуть. Взяли на довгі дерев'яні спички галушки, почали вечеряти. Аж ось, звідкіля не візьмись чоловік, якого він роду, бог його відає, просить і його допустити до вечері. Як же не нагодувати голодну людину? Дали і йому спичку. Тільки гість уминав галушки, мов корова сіно. Поки ті з'їли по одній і хотіли взяти по другій, на дні було чисто, як на панському помості. Теща підсипала ще, думає, гість наївся, далі не буде так хапати. Де там! Ще краще меле. Спорожнив і другу. «А щоб ти вдавився цими галушками!» — подумала голодна теща; коли той одразу заглитнувся і впав. Кинулись до нього — і дух вилетів. Удавився.
— Так йому, ненажері проклятому, і треба! — сказав голова.
— Так то воно так, та не так вийшло. З того часу спокою не було тещі. Як тільки ніч, то мертвяк і приплентається в гості. Сяде верхи на димар, проклятий, і галушку тримає в зубах. Удень усе спокійно, нема про нього й чутки, а як тільки почне сутеніти, подивись на хату — уже осідлав, собачий син, димаря!!.
