— О, то меткий, видно, птах! — промовив винокур, щоки якого під час цієї розмови безперестанку заряджалися димом, наче гармата під час облоги, і губи, облишивши коротеньку люльку, викинули цілий хмаровий фонтан.
— Отакого чоловіка не погано було б про всякий випадок тримати у винниці, а ще було б краще почепити його на вершку дуба, замість панікадила.
Такий дотеп показався винокурові не зовсім поганим, і він одразу ж вирішив, не дожидаючи ухвали інших, нагородити себе хрипким сміхом.
В цей час стали наближатись вони до невеликої хати, що майже провалилась у землю, — цікавість наших подорожан збільшилась. Всі стовпились коло дверей. Писар вийняв ключа, почав бряжчати ним коло замка, але цей ключ був від скрині його. Нетерплячка зросла. Засунувши руку, почав він шарити і сипати лайками, ніяк не знаходячи його.
— Е! — сказав він наостанку, нагнувшись і виймаючи ключа з глибоченної кишені своїх вибійчаних шараварів. При цьому слові серця наших героїв, здавалось, злилися в одне. І це величезне серце так сильно забилося, що нерівного стуку його не міг заглушити навіть брязкіт замка. Двері відчинились і… Голова зблід, мов полотно; винокур відчув холод, і його волосся піднялося вгору, наче хотіло летіти на небо; жах відбився на обличчі у писаря; десятські поприкіпали до землі і, як пороззявляли роти всі разом, так і завмерли, не стуляючи їх: перед ними стояла своячениця.
Здивована не менш за них, вона, проте, трохи очутилась і зробила рух, щоб підійти до них.
— Стій! — закричав диким голосом голова і зачинив за нею двері. — Панове, це сатана, — кричав він. — Вогню, швидше вогню. Не пошкодую казенної хати. Паліть її, паліть, щоб і кісток чортових не зосталося на землі.
Своячениця жахливо кричала, почувши за дверима такий грізний вирок.
— Що ви, братці! — казав винокур. — Дожили, дяку-
