спинитися. Там ти й побачиш, кого треба; та не забудь у кишені набрати того, для чого й кишені шиють… Бо сам знаєш, що те добро і люди і чорти люблять. — Сказавши це, шинкар пішов знову у свій закамарок і вже не хотів більше говорити ні слова.
Небіжчик дід був людина не з боязких: стріне вовка, то і хапає просто за хвіст; пройде з кулаками поміж козаків, — всі, як груші, падають на землю. Проте, і його щось дерло по шкірі, коли увійшов він такої глухої ночі в ліс. Хоч би зірочка в небі. Темно і глухо, як у винному льоху; тільки було чути, як далеко-далеко ходив холодний вітер по верхівках дерев, і дерева, мов ті гулящі напідпитку козацькі голови, повільно розхитувались і шепотіли листом п'яну мову. Аж ось завіяло таким холодком, що дід і про свій теплий кожух згадав. Застукотіло зразу сто молотків у лісі, аж у діда задзвеніло в голові. Освітило на мить увесь ліс, мов блискавкою. Дід одразу побачив стежку поміж чагарником. Ось і обгоріле дерево, і кущі терну. Так, все так, як було йому казано; ні, не обдурив шинкар.
Проте не дуже то й весело було дертися
