буть, як дорога від Конотопа до Батурина. „Ну, це ще не зовсім погано, — подумав дід, побачивши на столі свинину, ковбаси, капусту з кришеною цибулею та багато всякої іншої страви. — Видно, чортова наволоч не додержує посту“. Треба вам сказати, що дід, коли траплялось, не відмовлявся перехопити того-сього на зуби. Любив попоїсти, небіжчик, смачно, а тому, не вдаючись у довгі розмови, присунув до себе миску з нарізаним салом, стегно шинки, взяв виделку, що трохи хіба менша від тих вил, якими дядько бере сіно, зачепив нею найбільший шматок, підставив скорінку хліба і — зирк — відніс у чужий рот. Ось-ось, отут коло самих його ушей, — навіть чути, як чиясь пика чвакає та зубами клацає на весь стіл.
Дід нічого; взяв другий шматок, і от, здавалось, уже й по губах зачепив, тільки знову ж не в своє горло. Втретє — те ж саме. Розлютився дід, забув і страх, і те, в чиїх лабетах сидить тепер. Підскочив до відьом:
— Що ви, іродове насіння, сміятись надумали з мене? Коли не віддасте зараз моєї козацької шапки, то будь я сучий син, якщо не поперевертаю свинячих рил ваших на потилицю.
