страховинної казочки. А нуте бо, нуте…“ Тратата-та… і як почнуть, як почнуть. Розказати, звісно, не шкода, та подивіться но, що діється з ними, як полягають спати. Я ж добре знаю, що кожна тремтить під укривалом, ніби б'є її лихоманка, і з головою б рада залізти в кожух свій. Шкрябни об горщик миша, чи сама якнебудь зачепи ногою коцюбу — і крий боже, і душі немає. А на другий день ніби й не було нічого, чіпляється знову — розкажи їй страшної казки, та й годі.
Про що б таке вам розповісти? Зразу не спаде в голову. Еге, розкажу я вам, як відьми грали з покійним моїм дідом у дурня. Тільки зарані прошу вас, панове, — не збивайте мене, бо вийде такий кисіль, що соромно буде і в рот його взяти.
Покійний мій дід, треба вам сказати, був не з простих на свій час козаків. Вмів і твердо-он-то, і слово-титлу[1] поставити. У
- ↑ Тобто добре вмів грамоти; читати встаровину вчили по складах, називаючи не звуки, а букви церковнослов'янської азбуки: буки (тобто звук б), аз (а) — ба; твердо (т), он (о) — то; титло — знак, який ставиться над скороченими словами в слов'янській мові і означає пропущену букву; дід добре знав правила тодішнього скоропису із скороченнями.
