А що було рано, то все ще куняло, порозлягавшись на землі. Коло корови лежав гуляка-парубок з червоним, як снігур, носом; далі трохи хропла сидячи перекупка з кремінням, синькою, дробом та бубликами; під возом лежав циган; на возі з рибою — чумак; на самому шляху порозкидав ноги бородань-москаль з поясами та рукавицями… ну, всякого зброду, як водиться на ярмарках. Дід спинився, щоб роздивитись гарненько. Тим часом по ятках почали поволі ворушитися: шинкарки забряжчали пляшками, дим понесло то в одному місці, то в другому клубами, і дух гарячих сластьонів пішов по всьому табору. Дідові спало на думку, що в нього немає про запас ні тютюну, ні огнива; от і пішов по ярмарку тинятись. Не встиг пройти двадцяти кроків — назустріч запорожець. Гуляка — і з обличчя видно! Червоні, як жар, штани, синій жупан, ясний квітчастий пояс, збоку — шабля і люлька з мідним ланцюжком по самі п'яти — запорожець, та й годі… Ех, народець! Стане, витягнеться, закрутить молодецькі вуса, брязне підковами і піде! та як піде: ноги закружаться, як веретено у бабиних руках; мов вихор ударить по струнах
