на бандурі і тут таки, взявшись у боки, несеться навприсядки; заведе пісні — душа радіє. Ні, минулось: не бачити вже запорожців! Отож зустрілись. Слово-друге, обізнались. Почали балакати, заговорились так, що дід уже й забув і про те, що йому треба їхати. Пиятика пішла, наче на весіллі перед великим постом. Та, мабуть, нарешті, набридло бити горшки та шпурляти грішми межи люди, та й ярмаркові не вік же стояти. Ось умовились нові приятелі не розлучатись і далі їхати разом. Виїхали в поле, коли вже сутеніло. Сонце пішло відпочивати; де-не-де горіли замість нього червонясті смуги; у полі рябіли ниви, наче святкові плахти чорнобривих молодиць. Балакучим став наш запорожець на диво. Дід та ще один гуляка, що пристав до гурту, думали вже, чи не біс сидить у ньому. Звідки воно тільки бралось. Історії і приповідки такі чудернацькі, що дід кілька разів хапався за боки і мало кишок не порвав від реготу. Та ось у полі дедалі ставало темніше, а разом з тим незв'язніша ставала й молодецька мова. Далі він і замовк зовсім та здригався від кожного шелесту.
— Еге-ге, земляче! Та ти не в жарт почав
