щось страшне розповідали про цей будинок, Левку, ти, певне, знаєш, — розкажи!
— Бог з ним, моя красуне! мало чого не наговорять баби та люди нерозумні. Ти себе тільки потривожиш, станеш боятися, і не заснеться тобі спокійно.
— Розкажи, розкажи, милий чорнобривий парубче! — казала вона, притискуючись лицем своїм до щоки його й обнімаючи його. — Ні, ти, мабуть, не любиш мене; у тебе є інша дівчина… Я не буду боятися; я спатиму спокійно вночі. А тепер не засну, якщо не розкажеш. Я буду мучитись та думати… Розкажи, Левку!..
— Мабуть, правду кажуть люди, що в дівчатах сидить чорт, який під'юджує їх на цікавість. Ну, слухай: давно колись, моє серденько, жив у цьому будинку сотник. У сотника була дочка, ясна панночка, біла, як сніг, як твоє личко. Сотникова жінка давно вже вмерла; задумав сотник женитися на другій. „Чи будеш, батьку, і тоді мене любити, як візьмеш другу жінку?“ — „Буду, моя доню; ще дужче пригортатиму тебе до серця. Буду, моя доню, ще кращі даруватиму тобі серги та намиста“.
