й густі вуси; проте, вони так неясно миготіли крізь тютюнову атмосферу, що уявлялись мишею, яку винокур упіймав і тримав у роті своєму, підриваючи монополію амбарного кота. Голова, як господар хати, сидів у самій сорочці і полотняних шараварах. Орлине око його, немов вечірнє сонце, помалу починало жмуритись і гаснути. З краю за столом палив люльку один із сільських десятських, що складали команду голови; шануючи господаря, він сидів у свиті.
— А швидко ви гадаєте, — спитав голова, повернувшись до винокура й хрестячи рота свого, що саме позіхнув, — поставити вашу винницю?
— Як бог поможе, то цієї осені може й закуримо. А на покрову, на що хоч поб'юся в заклад, пан голова буде писати німецькі кренделі по дорозі.
По тому, як були сказані ці слова, очиці винокурові зникли; замість них простягнулося проміння до самих ушей: весь тулуб почав хитатися від сміху, і веселі губи на мить випустили димучу люльку.
— Дай боже! — промовив голова, виявивши на своєму обличчі щось подібне до усміш-
