— Така б то негарна? — спитав голова, пильно наставивши на нього око своє.
— Де там гарна? Стара, як біс! Пика вся в зморшках, ніби спорожнений гаман. — І низенька будова винокурова захиталася знову від голосного реготу.
В цей час щось почало шарудіти за дверима; двері відчинились, і дядько, не знімаючи шапки, переступив поріг і став, ніби задумавшись, посеред хати, роззявивши рота і дивлячись у стелю. Це був знайомий наш, Каленик.
— От я й додому прийшов, — промовив він, сідаючи на лаві коло дверей і не звертаючи жодної уваги на присутніх. — Бач, як розтянув, вражий син, дорогу? Ідеш-ідеш і краю немає! А ноги наче поперебивав хто. Достань но там, стара, кожуха підіслати мені. На піч до тебе не полізу, їй-богу не полізу: ноги болять! Дістань його, там він лежить коло покутя; дивись тільки, не перекинь горщика з тертим тютюном. Або ні, не займай, не займай! Ти, може, п'яна сьогодні… Нехай уже я сам дістану.
Каленик трохи підвівся, проте непереможна сила прикувала його знову до лавки.
