— За це люблю! — промовив голова. — Прийшов у чужу хату, та й порядкує як дома! Ану, випровадіть його як слід із хати!
— Облиш, свате! Хай спочине, — промовив винокур, утримуючи голову за руку. — Це корисний чоловік, більше б такого народу, і наша винниця славно б закуріла.
Проте не добродушність викликала ці слова. Винокур йняв віри всім примітам, і вмить вигнати людину, що сіла вже на лавці, це означало в нього накликати лихо.
— Що то воно, як старість прийде, — бурчав Каленик, лягаючи на лавці. — Нехай би, сказати, був п'яний. Так ні ж бо, не п'яний! Їй-же-богу, не п'яний! Нащо мені брехати? Я це скажу хоч і самому голові. Що мені голова? Щоб він здох, собачий син! Я плюю на нього! Щоб його, сліпого чорта, возом переїхало! Що він обливає людей на морозі…
— Еге! Улізла свиня в хату, та й ратиці суне на стіл, — сказав голова, гнівно підводячись з місця; але в цей час чималий камінь, розбивши вікно вдрізки, полетів йому під ноги. Голова став. — Коли б я знав, — сказав він, підіймаючи камінь, — який це шибеник
