що це був Левко. Чорний кожух на ньому був розстібнутий. Шапку держав він у руці. Піт градом котився з нього. Велично й похмуро чорнів кленовий ліс, обсипаний з того краю, що від місяця, тонким срібним пилом. Нерухомий став подув свіжістю на стомленого парубка і змусив його відпочити на березі. Скрізь тихо; в глибокій лісовій гущавині чути було тільки солов'їний спів. Непоборний сон хутко став затуляти йому зіниці; зморене тіло ладне було впасти в дрімоту й заніміти; голова хилилася…
— Ні, так я засну ще тут! — говорив він, підводячись і протираючи очі.
Озирнувся: ніч виблискувала ще краще. Якесь дивне чарівне сяйво домішувалося до блиску місяця. Ніколи ще йому не доводилось бачити такого. Срібний туман упав навколо. Пахощі яблуневого цвіту та нічних квітів лилися по всій землі. З великим здивованням дивився він у нерухомі води ставу: старовинний панський будинок, перекинувшись униз, видний був у ньому чистий і в якійсь ясній величі. Замість сумних віконниць світилися веселі скляні вікна й двері. Крізь прозорі шибки виблискувала позолота.
