І ось привиділось, ніби вікно відчинилось. Притаївши дух, не зворухнувшись і не зводячи очей із ставу, він, здавалося, переселився у глибінь його і бачить: спершу білий лікоть висунувся у вікно, далі визирнула й привітна голівка з блискучими очима, що тихо світились крізь хвилі темнорусої коси, і схилилася на лікоть. І бачить: вона хитає легенько головою, вона киває, вона усміхається. Серце його раптом забилося. Вода затремтіла, і вікно зачинилося знову. Тихо відійшов він від ставу і подивився на будинок: сумні віконниці були тепер відчинені; шибки сяяли при місяці. „От як мало треба покладатися на те, що кажуть люди, — сам подумав про себе герой наш, — будинок новісінький, фарби живі, ніби сьогодні його мальовано. Тут живе хтось“. — І мовчки підійшов він ближче; але в домі все було тихо. Лунко й голосно перегукувалися блискучі пісні солов'їв і, коли вони, здавалося, вмирали в солодкій млості й знемозі, чулося цвірінькання й шелестіння коників або гудіння болотяної птиці, що вдаряла слизьким носом своїм в широке водяне дзеркало. Якусь солодку тишу й тихе привілля відчув
