нього часу стала суворіше наглядати за мною. Признаюсь, мені веселіше в чужих було.
Якийсь порух суму промайнув на лиці її при останніх словах.
— Два місяці тільки в стороні рідній — і вже заскучала. Може, я набрид тобі?
— О, ти мені не набрид, — мовила вона, усміхнувшись. — Я тебе люблю, чорнобривий козаче. За те люблю, що в тебе карі очі і що як подивишся ти ними — в мене ніби на душі засміється: і весело, і гарно їй; що привітно моргаєш ти чорним вусом своїм; що ти ідеш вулицею, співаєш і граєш на бандурі, і любо слухати тебе.
— О, моя люба дівчина! — скрикнув парубок, цілуючи і притискаючи її дужче до грудей своїх.
— Стривай! Годі, Левку! Скажи спершу, говорив ти з батьком своїм?
— Що? — сказав він, ніби прокинувшись. — Що я хочу женитись, а ти вийти за мене заміж — говорив. — Але якось сумно звучало в устах його це слово: „говорив“.
— І що ж?
— Що будеш робити з ним? Прикинувся старий хрін, своїм звичаєм, глухим: нічого
