Дерев'яна ручка біля дверей у той час повернулась, двері скрипнули, і дівчина, на порі сімнадцятої весни, оповита присмерком, боязко озираючись і не випускаючи дерев'яної ручки, переступила через поріг. У напівпрозорій темряві горіли привітно, як зірочки, ясні очі; червоніло коралове намисто, і від орлиних очей парубка не сховалась навіть краска, що соромливо спалахнула на личку її.
— Який же ти нетерплячий! — казала вона йому стиха. — Уже й розсердився! Нащо вибрав такий час? Юрма людей вештається по вулицях. Я вся аж тремчу.
— О, не тремти, моя червона калинонька! Пригорнись до мене ближче, — казав парубок, обнімаючи її, відкинувши бандуру, що висіла через плече на довгому ремені у нього, і сідаючи разом із дівчиною на призьбі. — Ти знаєш, як мені гірко хоч часину не бачити тебе.
— Знаєш, що я думаю, — перебила дівчина, замислено втопивши в нього свої очі. — Мені все хтось ніби на вухо шепче, що далі нам не бачитись так часто. Недобрі у вас люди: дівчата всі позирають так заздро, а парубки… Я примічаю навіть, що мати моя з недав-
