Чия ж це хата? Чиї це двері? Трохи помовчавши, заграв він і заспівав:
Сонце низенько, вечір близенько,
Вийди до мене, моє серденько!
— Ні, мабуть, міцно заснула моя ясноока красуня, — сказав козак, скінчивши пісню і наближаючись до вікна. — Галю! Галю! Чи ти спиш, чи ти не хочеш до мене вийти?.. Ти боїшся, мабуть, щоб нас хто не побачив, або не хочеш, може, показати своє біле личко на холод? Не бійся, нікого немає, вечір теплий. Та коли б і показався хто, я прикрию тебе свиткою, обмотаю своїм поясом, закрию руками тебе, і ніхто нас не побачить. Та якби і холод повіяв, я ближче пригорну тебе до серця, відігрію поцілунками, надіну, шапку св ю на твої біленькі ніжки. Серце моє, рибко моя, намистечко! виглянь на мить. Подай крізь віконечко хоч білу ручку свою… Ні, ти не спиш, горда дівчино, — промовив він голосніше і таким голосом, яким говорить той, хто засоромився хвилинного приниження: — Тобі любо глумитися з мене, прощай!
Тут він відвернувся, насунув набакир свою шапку і гордо відійшов од віконця, тихо перебираючи струни бандури.
