Яєчниця. Ні, добродію, зовсім не з татусем. Я навіть ще не маю дітей.
Онучкін. Ах, вибачте, вибачте!
Яєчниця (в бік). Фізіогномія цієї людини мені чомусь підозріла: неначе він за тим самим сюди прийшов, що й я. (Вголос.) Ви, певно, маєте якусь потребу до господині дому?
Онучкін. Ні, чого ж… потреби ніякої немає, а так зайшов з прогулянки.
Яєчниця (в бік). Бреше, бреше, „з прогулянки“! Женитися, падлюка, хоче!
Жевакін (дівчині). Будь ласка, серденько, почисть мене… бач, пилу того на вулиці насіло не мало. Он там, будь ласка, здійми пушинку. (Повертається.) Так! Спасибі, серденько! Он ще, подивись, там начебто павучок лазить! А на каблуках там ззаду нічого нема? Спасибі, рідненька! Ось тут ще, здається. (Гладить рукою рукав фрака і поглядає на Онучкіна й Івана Павловича.) Адже суконце то аглицьке! Адже як носиться! У 95 році, коли була ескадра наша в Сіцілії, купив я його ще мічманом і пошив з нього мундир; у 801, за Павла Петровича, зроблено мене лейтенантом — сукно було зовсім новісіньке;
