перекусимо. Пішли: тільки що ми на поріг до ресторації, коли це раптом молодий панич…
Добч. Гарненький на виду, в цівільній одежі…
Бобч. Гарненький на виду, в цівільній одежі, ходить, знаєте, так собі по кімнаті і на обличчі розсудочність, фізіономія… рух такий і тут (показує на чоло) видко сила всякої всячини. Мене так, буцім, щось шпигнуло. Я й кажу Петру Івановичу: тут щось не теє, певно. А Петро Іванович кивнув пальцем і покликав буфетчика Уласа; Петро Іванович і питає його тихенько: „Хто цей молодий чоловік?“ А Уласі каже: це — каже… — Та не переривайте, Петро Івановичу, Бога ради, не переривайте, Ви ж все одно не розкажете: Ви ж шепелявите — це одно, а друге — у вас один зуб свистун. „Еге, каже, молодий чоловік — чиновник, еге. Їде з Петербургу, а по фамилії, каже, Іван Олександрович Хлестаков; еге, а їде, каже, в Саратівську губернію і, каже, дуже погано поводиться. Другий тиждень живе — не виїздить, бере все в гостиниці на-бір і ні копійки не хоче платити“. Як сказав мені це Улас — то в мене в голові наче раптом розвиднилось. Е, кажу, я до Петра Івановича…
Добч. Ні, ні, постривайте, Петро Івановичу, це я сказав — „е“.
Бобч. Спершу ви сказали, а потім і я ж сказав. „Е“ — сказали ми вдвох з Петром Івановичем, чого це він сидить два тиждні, коли йому шлях лежить в Саратівську губернію? То оце ж він і є той чиновник.
Город. Хто, де, який чиновник?
Бобч. Чиновник, той самий, про котрого до вас писано в листі — ревизор!
Город. (З переляком). Та що ви? Господь з вами! Не може статись, це не він!
