бо відтіля, все одно. Що? Дуже строгий? Га? А чоловік, чоловік? (Трохи відходить з прикрістю від вікна). От ще телепень: поки не увійде в хату, нічого від нього не допитаєшся.
Ганна Андр. Ну, скажіть, будь ласка, і не сором вам? Я вас завжди мала за порядного чоловіка, на вас одного покладалась, як на камьяну гору, всі раптом повибігали, а ви — теж за ними. І я от і досі ні від кого толку не добьюсь. Ну й не сором вам? Я у вас хрестила вашого Івасика й Лилочку, а ви ось що зо мною зробили!
Добч. Їй же Богу, кумонько, так біг, щоб засвідчить моє вам глибоке поважання, що навіть дух забило. Моє поважання, Маріє Антоновно!
Марія Ант. Доброго здоровля, Петро Івановичу,
Ганна Андр. Ну, що? Кажіть швидче, що там, як?
Добч. Антон Антович прислав вам записочку.
Ганна Андр. Ну-ж бо, кажіть: хто він? Генерал?
Добч. Ні, не генерал, але й генералові не вступить. Знаєте, така освіченість, такі шляхетні вчинки!
Ганна Андр. Так це і є: він — той, про котрого писали чоловікові.
Добч. Справжній! Я його перший винюхав з Петром Івановичом!
Ганна Андр. Ну ж, ну, росказуйте: що як?
Добч. Та, слава Богу, все гаразд. Спершу, знаєте, він зустрів Антона Антоновича трошки суворо, еге: сердився і казав, що в гостиниці все погано, і що
