Ганна Андрієвна та Марія Антоновна стоять біля того ж таки вікна, що в першій дії і в тих же самих позах.
Ганна Андр. Ну, що, бачиш, от вже майже цілу годину ждемо, а все ти з своїми фигами-миґами. Зовсім одяглась, ні. Ще треба біля люстра крутиться. Ніколи не слід її слухати. Така досада, така досада. І як на гріх — ні душі! Наче все навколо повмірало.
Марія Ант. Та, їй же Богу, мамочко, хвилинки через дві про все дознаємось. Вже швидко і Явдошка повинна прийти. (Дивиться в вікно і радісно кричить). Ой, мамочко. Он хтось їде в кінці вулиці.
Ганна Андр. Де? де? У тебе взагалі якісь фантазії. Ну, їде. Хто ж це їде? Невеличкого росту, у фраці… Хто ж це? А це просто досадно. Хтоб це був?
Марія Ант. Та це Добчинський, мамочко.
Ганна Андр. Який Добчинський! Тобі завжди що-небудь таке приверзеться… І зовсім же не Добчинський. (Обмахується хусткою). Гей Ви, швидче ідіть сюди.
Марія Ант. Вірно кажу, мамочко, Добчинський.
Ганна Андр. Знов своє, наче навмисне, щоб тільки перечить. Кажу тобі, що це не Добчинський.
Марія Ант. А що, а що, мамочко! Бачите — Добчинський?
Ганна Андр. Ну, Добчинський, бачу, щож з того, аби суперечить. (Кричить у вікно). Швидче, швидче. Чого Ви так лізете! Ну що? Де він? Га? Та кажіть
