но там, чи ні, то вже його воля, аби я сам серцем був спокійніщий, що все гаразд, коли почуваєш, що скрізь порядок, вулиці виметено, арештантів добре нагодовано, пьяних нема… то чого ж більше. Єй, правду кажу, і ніякої пошани не бажаю. Воно, хто каже, приємно, але перед добродітеллю, все це — прах і суєта.
Арт. Пил. Ач, бестія, як росписав. І дасть же Бог такий талан!
Хлест. Це правда. Признаюсь вам, я сам люблю иноді політать думками за хмари прозою, а иншим разом — так і вірші уджиґнеш.
Б о б ч. (Добчинському). Істина, глибока істина, Петро Івановичу! Зразу видко, що голова науками натоптана.
Хлест. Скажіть, будь-ласка, у вас тут нема таких забав, де б можна булоб, приміром, в картят погуляти?
Город. (на-бік). У-гу-гу. Он куди! Знаємо, голубчику, в чий город камінці летять. (голосно). Боже борони, тут ні слуху, ні духу про такі забавки. Я карт з роду–з віку в руках не тримав, навіть, не знаю, як там у їх грати, у тих карт. Дивитись на них спокійно не можу, і, коли трапиться випадково уздріти бубнового короля, або ще там яку, то повірите, таку огиду на душі почуваєш, що тільки плюнеш. Раз якось зо мною був випадок: забавляючи дітей, збудував ім халабудку з карт, що-ж ви думаєте, цілісеньку ніч потім снилися кляті. Господь з ними. Чи тож можна, щоб такий дорогий час марнувати за картами?
Лук. Лук. (На-бік) Ач, падлюка! А в мене виграв вчора в штоса сто карбованців.
Город. Краще я використаю той час на добро отчизни!
