Хлест. Я вам признаюсь, живу з літератури. У мене в Петербурзі перший будинок. Так там всім відомо: будинок Івана Олександровича. (До всіх звертаючись). Панове, милости прошу, коли будете в Петербурзі, прошу до мене. Я теж впоряжаю бали.
Ганна Андр. Уявляю собі, з яким фешенебельним смаком і величністю там уряжають бали?!
Хлест. О, про це нічого й казать. На столі, наприклад, кавун — сімсот карбованців кавун! Суп в ронделі, привезений просто з Парижу, — піднімають покришку — пара, якій подібної не знайти на всім світі. Я всякий день на балах. Там у нас навіть і віст осібний компанується: міністр закордонних справ, французький посол, англійський, німецький посли і я. А що вже натомишся грою, то й сказати не можу. Як вибіжиш до себе на четвертий поверх — скажеш тільки куховарці: „на, Марфо, шинелю“. Що це я брешу? — я й забув, що живу в бель-етажі. У мене на східнях стоїть… а цікаво заглянути до мене в прихожу, коли я ще сплю: графи і князі товчуться і гудуть там, як бджоли, тільки й чуєш: ж-ж-ж… а то і міністр… (Городничий і всі з ляком піднімаються з місць). Мені, навіть, на пакетах пишуть: „Ваше Превосходительство“. Один раз я управляв департаментом. І дивно: директор поїхав, куди поїхав — невідомо. Ну, натурально пішла поголоска: як, що, кому приймать посаду? Де-хто з генералів брались, але підійдуть, попробують — ні, не втнуть! На погляд здається й легко, а роздивляться — чорта з два; потім бачуть, погане діло — до мене. І зараз же по всіх вулицях курьєри, курьєри, курьери… уявіть собі, тридцять тисяч курьєрів! Моє становище — питаю? Іване Олександровичу, ідіть ради Бога, керуйте департаментом. Я вийшов в халаті, правду кажучи, трохи
