Добч. Ні, нема, далебі, і в прорісі немає.
Хлест. Ну, добре. Все одно. Я тільки так… хай буде шістьдесят пьять карбованців (Бере гроші).
Добч. Осмілюсь просить вас з приводу одної справи?
Хлест. А що таке?
Добч. Діло, бачите, таке: старший син мій родився від мене тоді, коли я був не жонатий.
Хлест. Так.
Добч. Воно тільки так говориться, а на ділі, то він так само рождений, як і коли-б я був жонатий, і все, як слід. Я, правда, хочу, щоб він тепер був зовсім законним моїм сином і звався так само, як і я: Добчинський.
Хлест. Добре, хай зветься, це можна.
Добч. Я вас і не турбував-би, але шкода хлопчини, дуже спосібний. Такий хлопчик… великі надії подає: вірші на памьять читає, оповідання всякі, а коли иноді запопаде ножика, зараз зробить невеличкі дрожки і так гарно, немов фокусник. От і Петро Іванович не дасть збрехать.
Бобч. Істино, надзвичайний талан має.
Хлест. Добре, добре. Я про це побалакаю… я надіюсь… все — все зроблю. (До Бобчинського). Може ще що маєте мені сказати?
Бобч. Як-же, як-же, дуже велике прохання маю.
Хлест. А що таке?
Бобч. Я буду вас прохати, як поїдете до Петербургу, то скажіть там всім вельможам, сенаторам, адмиралам, що от, мовляв, ваше сіятельство, чи там превосходительство, в такім і такім місті живе Петро Іванович Бобчинський; так і скажіть, — живе Петро Іванович Бобчинський.
