Хлест. Дуже добре, скажу!
Бобч. Вибачайте, що потурбували вас своїми персонами.
Хлест. Нічого, нічого, мені дуже приємно (Виряжаючи їх).
Хлест. Тут дуже багато урядовців. Мені здається, одначе, що вони мене вважають за високого урядовця. Знать, я їм вчора підпустив жуків. Господи, які дурноголові! Напишу оце до Петербургу Тряпичкину: він иноді пописує по газетах нехай він їх розмантачить гарненько. Гей, Йосипе! Дай мені паперу і чорнила. (Йосип виглядає в двері: „зараз“). А що вже Тряпичкину тільки попадись на зуби — то держись: батька рідного не пошкодує, і грошву любить. А проте всі тутешні урядовці дуже гарні люде, дуже гарна одзнака, що мені грошей позичили. А-ну лишень, перелічити, скільки то в мене всього грошей. Це від судді три сотні, це від поштмейстера три, — шість, сім, вісім сотень… Ач, яка брудна . . . Вісім сот, девятьсот… Ого-го, за тисячу перевалило. А ну, тепер, пане капитане, а ну — попадись мені в руки! Побачимо — хто кого!
Хлест. Ну, що, бачиш, дурню, як мене шанують і приймають. (Пише).
Йосип. Та, слава Богу. Тільки знаєте, що я вам скажу, Іване Олександровичу…
