Хлест. А що?
Йосип. Їдемо швидче, їй-Богу пора.
Хлест. Дурниці плетеш. (Пише).
Йосип. Та так, Бог з ними. Погуляли трохи, ну й годі. На що вони нам? Плюньте на їх, чого доброго, хто-небудь другий приїде… Їй-Богу, Іване Олександровичу. А коні тут добрі, от би полетіли.
Хлест. (Пише). Ні, мені хочеться ще трохи тут погулять. Хай завтра.
Йосип. Та що там завтра! Їй-Богу, Іване Олександровичу, воно хоч, сказать, вас тут шанують, але воно таки краще поїхати. Я так думаю, що вас тут за когось иншого вважають… Та й татусь будуть сердитись, що так довго забарились. А поїхали-б он як! Коні тут добрі.
Хлест. Ну, добре. (Пише). Віднеси тільки попереду цього листа, а за одним заходом візьми і подорожню. Та скажи, щоб коні були добрі. Візникам скажи, що буду по карбованцю давать, щоб так, як фельд'єгеря везли і щоб пісні співали. (Пише). Уявляю собі: Тряпичкин помре зо сміху.
Йосип. Я, паничу, одішлю його кимсь з тутешніх, а сам буду краще укладатись, щоб швидче.
Хлест. Ну, добре, принеси свічку.
Йосип. (Виходить і говорить за сценою). Слухай-но, хлопче? Віднеси листа на пошту і скажи поштмейстеру, щоб прийняв без грошей та скажи, щоб зараз привели моєму панові саму найкращу тройку, кур'єрських, а прогонних грошей, скажи, пан не платить; прогонні, скажи, казенні, та щоб все яко мога швидче, а то, мовляв, пан сердиться. Стій, ще лист не готовий!
Хлест. (Пише). Цікаво мені знать, де він тепер мешкає — на Поштамській чи на Гороховій? Він теж
