Ган. Андр. Геть відціля. Чуєш? Геть мені зараз! І не смій мені на очі з'являтись! (Марія Антонівна виходить). Перепрошаю, але я так здивована всім, що тут бачила.
Хлест. (На-бік). І ця теж ще нічого собі! (Кидається навколюшки перед нею). Пані моє кохана! Ви бачите самі, що я тану від кохання до вас, як свічка на вогні.
Ган. Андр. Що? Ви навколюшках? Ах, встаньте, встаньте! Тут брудна підлога!
Хлест. Ні, навколюшках, конче навколюшках, я хочу знати, що таке мені судилося. Життя чи смерть?
Ган. Андр. Але прошу, я не розумію ваших слів. Коли не помиляюсь, ви робите декларацію з приводу моєї дочки?
Хлест. О, ні! Я кохаю вас. Життя моє висить на волосинці. Коли ви відкинете моє кохання, кохання до вас, то я не вартий земного істнування! З жагучим полумням в душі прошу вашої руки!
Ган. Андр. Але дозволю собі вам нагадати, я у всякім разі… я заміжня…
Хлест. Це нічого. Кохання не робить ріжниці. Ще краще. Ще Карамзин сказав: „Закони судять“. Ми втічемо в тіні струменю… Руку вашу, прошу руку.
Мар. Ант. Мамочко, татко сказали, щоб ви… (Побачивши Хлестакова навколюшках). Ах, який пасаж!
Ган. Андр. Ну, що тобі? Чого? За чим? Що за віялка така. Раптом прибігла, як очмаріла кішка! Ну, що
