вам, буцім то я її вибив різками; вона бреше, їй-Богу, бреше. Вона сама себе вибила різками.
Хлест. Хай вона провалиться та унтер-офицерша; не до неї мені тепер.
Город. Не вірьте, не вірьте. Це такі брехуни…їм навіть мала дитина не повірить. Вони всьому місту відомі, яко брехуни. А що тичеться до шахрайства, то смію сказати, це такі дурисвіти, яких світ мало родить.
Ган. Андр. Та чи ти знаєш, яку честь нам робить Іван Олександрович? Він просить руку нашої Марусі.
Город. Куди? Куди? З глузду з'їхала, старенька! Не гнівайтесь, ваше превосходительство, вона у мене трохи придуркувата, така й її мати була.
Хлест. Та я навсправжки прошу руку. Я закохався.
Город. Не можу вірить, ваше превосходительство!
Ган. Андр. Та кажу-ж тобі.
Хлест. Я не жартуючи це вам кажу. Я від кохання можу збожеволіти.
Город. Не смію вірить, не достойний такої чести?
Хлест. Так коли ви не згодитесь віддати за мене Марію Антонівну, то я чорт зна що готов…
Город. Не можу вірити. Ви жартуєте, ваше превосходительство!
Ган. Андр. От ще одоробло! Та тобі ж кажуть.
Город. Не можу вірить.
Хлест. Віддайте, віддайте! Я чоловік запальний! Я можу зробить усе. А коли я застрелюсь, то вас під суд оддадуть.
