Хлест. О, ні, це зайве. (Подумавши). А про те, коли можна, — дайте.
Город. Скільки вам потрібно?
Хлест. Та от — тоді ви дали двісті, правда, не двісті, а чотиріста, я не хочу користуватись з вашої помилки, так і зараз дайте стільки ж, щоб вже було рівно вісімсот.
Город. В той же мент. (Виймає гроші). Ще, як на щастя, — самі новенькі папірці.
Хлест. Ага. (Бере і роздивляється гроші). Це дуже добре! Це, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями!
Город. Істино, істино.
Хлест. Прощайте, Антоне Антоновичу! Дуже вам вдячний за вашу гостинність. Я, признаюсь вам, від щирого серця, мене ніде так щиро не вітали! Прощайте, Ганно Андрієвно! Прощайте моє серденько, Маріє Антонівно! (Виходить).
Хлест. Прощайте, янголе моєї душі, Маріє Антонівно!
Город. Та як же це ви? Просто на перекладних їдете?
Хлест. Я вже звик до цього. У мене голова болить від ресор.
Візник. Тпру… у… у…
Город. То треба б хоч чим небудь застелити, якимсь там килимком. Постривайте! Я звелю принести килимок.
Хлест. Ні, ні, не треба. Це пусте. А то, хай дадуть і килимок.
