Ган. Андр. А тобі завжди щось неподібне в голові малюється. Ти повинен пам'ятать, що треба весь свій стан перемінить, що твої знайомі будуть не які-небудь, то суддя — псюрник, з котрим ти їздиш зайців ловить, або Земляника, навпаки, — знайомі у тебе будуть люде з самим делікатним поводженням: графи і всі світські. Тільки я боюсь за тебе, ти иноді таке неподібне слово ляпнеш, якого в поряднім колі ніколи не почуєш.
Город. Що там слово, воно нікому не шкодить!
Ган. Андр. Воно, коли ти був городничим, инша річ, а там життя зовсім инакше.
Город. Так, а там, кажуть, є дві рибки: рябушка і корюшка, такі, що аж слинка тече, як почнеш їсти.
Ган. Андр. Йому аби тільки рибки! Я не иначе згожуюсь, як тільки наш будинок повинен бути першим в столиці, і щоб в моїй кімнаті було таке амбре, щоб не можна було увійти, а треба заплющивши очі, отак. (Показує, заплющує очі й нюхає). Ах, як гарно!
Город. А, здоровенькі були, соколики!
Купці. Доброго здоровля бажаємо, батьку наш.
Город. Що, голубчики? Як ся маєте? Як крам іде ваш? Що, самоварники, аршинники — скаржитись? Що, взяли в обидві жмені? От, думали, зараз його в тюрьму засадять! А чи знаєте ви, сто чортів і одна відьма вам в зуби, що…
Ган. Андр. Ох, Боже мій! Які ти, Антоне, слова говориш.
