ба, про це я не берусь міркувати. Але ж подумайте, коли він зробить так ревизорові? — вийде дуже кепсько. Ревизор зможе подумати, що він перекривляє його, і тоді, чорт його зна, що може статися!
Лука Лук. Ну, що ж мені з ними робить? Я вже кілька разів і сам йому про це казав — не помогає. Оце на тім тиждні зайшов до класу наш маршалок, а він йому таку пику зкорчив, якої я з роду не бачив. Він теє зробив, може, від щирого серця, а мені маршалок докоряв, що, мовляв, вольнодумству молодь навчає.
Городн. Теж саме я повинен сказати і про вчителя історії. Він — голова вчена, це зразу видко, і знання нахапався силу, але оповідає про все з таким запалом, що, навіть, себе не памьятає. Я раз якось його слухав: ну, то поки він росказував про асірійців та вавилонян — ще нічого, але-ж, як договорився до Олександра Македонського, — єй, не можу вам вимовити, що з ним сталось. Я злякався, думав, що пожежа, їй Богу! Зскочив з кафедри, і з усієї сили торох кріслом об підлогу. Воно, хто каже, — Олександер Македонський був великий полководець, але нащо ж крісла ламать? Це тільки збитки казні.
Лука Лук. Це — правда ваша, він страшенно запальний. Я вже не раз йому про це казав… Що ж, каже: „як хочете, а за — для науки я й життя свого не пожалію“
Город. Так вже, знать, від Бога, що розумний чоловік або пьяниця, або таку морду скорчить, що хоч з хати тікай.
Лука Лук. І не доведи Господи служити по вченій части. Всього бійся: всякий втручається, кожний хоче показати, що й він розумний.
