заміж. Ой Боже-ж мій, думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікові: „слухай, Луканчик, от яке щастя Ганні Андрієвні“. Ну, думаю собі, слава Богу, та й кажу йому: „я так зраділа, що згорю від бажання привітати Ганну Андрієвну“… Ох, Боже мій, Боже мій, думаю собі, Ганна Андрієвна і чекала гарної пари задля своєї дочки, а тепер, щастя їй усміхнулося, і так склалось, як їй колись бажалось; і так кажу вам зраділа, що вже не змогла й говорить. Сижу та й плачу, плачу так таки, аж умліваю… То вже Лука Лукич питає: „чого ти, Натусю, плачеш?“ — Луканчик мій, кажу, я й сама не знаю, чого; а сльози так таки як річка льються…
Город. Вельми вам вдячний, панове, прошу сідати. (Гості сідають).
Пристав. Маю за честь привітати вас, ваше високоблагородіє, і побажати вам благоденствія на многі літа.
Город. Спасибі, спасибі. Прошу сідать. (Сідають).
Ам. Фед. Але скажіть, будь ласка, Антоне Антоновичу, яким чином все це почалось, поступовий хід всього, теє-то, діла.
Город. Хід діла надзвичайний, сам персонально зробив „предложеніє“.
Ган. Андр. Дуже делікатно і фешенебельно. Так все красно говорив. Каже: „я, Ганно Андрієвно, через те тільки, що вас поважаю за ваші достоїнства“. І такий делікатний молодий чоловік, самих шляхетних правил. „Мені ви не повірите, Ганно Андрієвно, мені
