життя не варт копійки, а тільки через те, що поважаю ваші рідкі качества“.
Мар. Ант. Мамочко! Це ж він мені все казав.
Ган. Андр. Помовчи, ти нічого не знаєш, а тільки не в своє діло втручаєшся. „Я, Ганно Андрієвно, дивуюсь“. І все такими улесливими словами розсипався… А коли я хотіла сказать: ми не сміємо думать про таку честь, він раптом упав передо мною навколюшки самим шляхетним способом. „Ганно Андрієвно, каже, не робіть мене нещасним. Згодьтесь відповідати моїм до вас почуттям, а коли ні, я смертю покінчу моє життя“.
Мар. Ант. Ой, мамочко, він же це про мене все говорив…
Ган. Андр. Звичайно… і про тебе було, я ж не кажу що ні.
Город. І знаєте, навіть налякав, казав: „Застрелюсь. Застрелюсь, застрелюсь“. Говорить…
Де-які гості. Скажіть на милість!
Ам. Фед. Це штука!
Лука Лук. Це вже дійсно доля так на роду написала.
Арт. Пил. Яка там, панове, доля! Доля — дурниця! Заслуги, от що має вплив. (На-бік). І от якій худобі така честь! Дурням завжди щастя само в рот лізе.
Ам. Фед. Я тепер, коли хочете, Антоне Антоновичу, продам вам того песика, що ви торгували.
Город. Е, ні, вже мені тепер не до песиків.
Ам. Фед. Ну, як хочете, коли-небудь на другій собаці зійдемось.
Жінка Короб. А я, Ганно Андрієвно, ви не повірите, яка я рада, що вам таке щастя!
