Амос Федорович. Я, Антоне Антоновичу, продам вам уже того цуцика, то ви торгували.
Городничий. Ні, мені тепер не до цуциків!
Амос Федорович. Ну, як хочете, — коли небудь на другій собаці зійдемося.
Жінка Коробкина. Ах, як я рада вашому щастю, Ганно Андріївно! Ви й не повірите.
Коробнин. А деж тепер, як можна знати, шановний гість? Я чув, що він поїхав кудись…
Городничий. Так. Він поїхав на один день в дуже важній справі.
Ганна Андріївна. До свойого дядька, щоб попросити благословення.
Городничий. Попросить благословення; але завтра… (Пчихає, поздоровлення зливаються в загальний гомін). Дуже дякую. Але завтра вже й назад… (Знову пчихає, поздоровлення, чути деякі голоси дужче).
Пристав. Здоровля бажаємо, ваше високоблагородіє!
Бобчинський. Сто літ і мішок червінців.
Добчинський. Продовжи, Боже, на сорок сороків.
Артем Пилипович. Щоб ти здох.
Жінка Коробкина. Щоб тебе дідько вхопив!
Городничий. Вельми дякую! Тогож і вам бажаю.
Ганна Андріївна. Ми тепер задумали жити в Петербурзі. Тут, правду кажучи, таке повітря… надто вже сільське… Кажучи правду, дуже неприємно… От і мій чоловік він там буде ґенералом.
Городничий. Так по правді казать, панове, я, чорт його візьми, — дуже хочу бути ґенералом.
Лука Лукич. І дай Боже!
Ростаківський. Що чоловік не зможе, те у Бога готове.
Амос Федорович. Великому кораблеви — велике море.
Артем Пилипович. По заслузі і честь…
Амос Федорович (на бік). Ото надується, як справді стане ґенералом. А йому ґенеральство й лицює, як ко-
