Городничий. Спасибі, спасибі! Прошу сідати, панове! (Сідають).
Амос Федорович. Але скажіть, будь ласка, Антоне Антоновичу, як це сталося? Як до того прийшло, одно по другім.
Городничий. Та прийшло незвичайно; сам особисто просив о руку.
Ганна Андріївна. Дуже поважно й делікатно. Так все красно говорив. Каже: „Я, Ганно Андріївно, з самого тільки поважання для ваших прикмет“. А який він гарний, освічений, делікатний! — „Мені“, каже, „повірте мені, Ганно Андріївно, мені життя не варт копійки, а тільки через те, що високо ціню ваші рідкі прикмети“.
Марія Антонівна. Ах, мамочко! Цеж він мені все казав.
Ганна Андріївна. Сиди тихо, ти нічого не тямиш, а тільки в несвоє діло втручаєшся! — „Я Ганно Андріївно“, каже, „просто таки дивуюся“. І все такими улесливими словами розсипався… А коли я хотіла сказать: „Ми ніяк не сміємо думати про таку честь“, він нараз упав переді мною на вколішки і таким самим шляхотним способом: „Ганно Андріївно“, каже, „не робіть мене нещасним! Згодіться відізватись на мої до вас почування, а коли ні, я смертю покінчу своє життя“.
Марія Антонівна. Ой, мамочко, та це все про мене він говорив…
Ганна Андріївна. Та розуміється… і про тебе була мова; я не кажу, що ні.
Городничий. І знаєте, навіть налякав нас, казав, що застрілиться… „Застрілюсь, застрілюсь!“, каже.
Деякі гості. Ото!
Амос Федорович. Ото штука!
Лука Лукич. Це вже, дійсно, так доля судила.
Артем Пилипович. Яка там доля, добродію, доля дурниця! Заслуги довели до цього. (На бік). От якій худобі така честь! Дурням завсіди щастя саме в рот лізе.
