Городничий (бє себе по чолі). Як я? — Ні, як я старий дурень!? Зовсім зійшов з розуму, старий баран!… Трицять літ на службі; ні один купець, ні один підрядчик не міг мене обдурити; шахраїв над шахраями обдурював, пройдисвітів і шибеників таких, що весь світ були в силі обікрасти, я ловив на гачок. Трьох губернаторів пошив у дурні!… Що губернаторів! (махнувши рукою), ет, що то говорити губернаторів?!…
Ганна Андріївна. Алеж це не може бути, Антосю; він же заручився з Марусею…
Городничий (сердито). Заручився! Дуля з маком — ось тобі заручився! Ще й лізе мені в вічі з заручинами!… (Несамовито). От дивіться, дивіться усі люди, усі христіяне, усі, як городничого осоромили. Дурня, дурня зробили з старого собаки. (Грозить собі самому кулаком). Ех, ти товстоносий! Смаркача, ганчірку взяв за поважну особу! От він тепер по всіх шляхах подзвонює собі дзвінками. По всьому світу рознесе славу. Мало того, що станеш посміховищем… знайдеться якийсь скрипопер писака, паперомаз та й комедію з тебе спише… От що мене болить! Ні ранги, ні звання не пощадить, і будуть усі дивитись, зуби шкірить і в долоні ляскать. Чого смієтесь? З кого смієтесь? З себе самих смієтесь! Ех ви!… (Тупоче із злости ногами). Яб всіх отих скрипоперів! Ух, перогризи, ліберали прокляті! Чортове насіння! Налигачем би вас усіх скрутив! На табакуб вас потер тай чортовиб самому в шапку, в підкладку йому… (Соває кулаком по столі і тупає ногами. Після короткої мовчанки). І досі не можу опамятатись! Таки правду люди кажуть, що як кого Бог захоче покарати, то попереду йому розум відбере. Ну, що в тому смаркачеви було подібного до ревізора? Що? Нічого не було! Ні на макове зерно не було нічого схожого і нараз усі: ревізор, ревізор! І який се чорт пустив перший, що він ревізор? Кажіть!
