міркуйте, і чого, справді, до нас їде ревізор? Слухайте, Іване Кузьмичу, чи не моглиб ви… задля нашого загального добра, всякий лист, що приходить до вас на почту, як тільки приходить і відходить… знаєте, отак трохи розпечатати й прочитати… чи не має там чого небудь, якого доносу або прямо, переписки… Як нема, то можна знову запечатати; а то можна навіть і так віддати лист розпечатаний.
Почтмайстер. Знаю, знаю… Ви мене не вчіть. Я це роблю не так страху ради, а просто, кажу вам, з цікавости. Страх як люблю знати, що в світі нового. І я вам кажу, що се дуже цікаве читання. Деякі листи таку приносять насолоду… такі описуються ріжні пригоди, а всьо таке повчаюче… ліпше, як у „Московских Вєдомостях“.
Городничий. Ну і щож, скажіть, нічого не вичитали про якого небудь урядовця з Петербурга?
Почтмайстер. Ні про петербурського нічого, за те про костромських та саратовських багацько пишуть. Шкода, що ви не читаєте листів. Чудові деякі місця. Ось недавно пише один поручик до приятеля. Описує вам баль так жартовливо… дуже, дуже гарно: „Життя моє, мій милий друже пливе“, каже „у роскошах: панночок сила, музика грас, офіцерство гуляє…“ Дуже, дуже гарно пише. Я нароком ношу сей лист при собі. Прочитати може?
Городничий. Ні, тепер мені не до того… Так будь ласка, Іване Кузьмичу, як що припадково наскочите на яку небудь скаргу або донос, довго не думаючи в піч.
Почтмайстер. З найбільшою радістю.
Амос Федорович. Ну, ну, дістанеться вам за це колись!
Почтмайстер. Ой, Боже мій!
Городничий. Пусте! Інша річ, якби з цього робили яку публіку, а то щож, се хатні справи.
Амос Федорович. Ех, погана каша заварилась! А я, правду кажучи, йшов до вас, Антоне Антоновичу, з тим, щоби обдарувати вас сучкою. Ріднісінька сестра того хорта, що ви знаєте… Виж чули, що Чептович із Вархо-
