Лука Лукич. Не доведи Господи, служити учителем! Всього бійся, всякий втручається, всякому хочеться показати, що й він розумний.
Городничий. Це ще нічого — але інкоґніто кляте! Нагло впаде: „А, ви тут, голубчики!“, „А хто, спитає, тут суддя?“ — „Ляпкин-Тяпкин“. — „А давай но сюди Ляпкина-Тяпкина! А хто опікун добродійних установ?“ — „Земляника“. — „Давай сюди Землянику!“. Ось де болячка.
Почтмайстер. Скажіть, панове, що се таке? який се урядовець їде?
Городничий. Хібаж ви не чули?
Почтмайстер. Та чув від Петра Івановича Бобчинського. Він отсє тільки що був у мене на почті.
Городничий. Ну, і що ви думаєте про це?
Почтмайстер. А щож тут довго думати? — Війна з турком, от і все.
Амос Федорович. Вирвали мені з уст! Я теж так думаю.
Городничий. А вжеж, обидва попали пальцем в небо…
Почтмайстер. Справді, війна з турком… а всьо француз підкручує.
Городничий. Яка там війна з турком! З нами погано буде, а не з турком, ось що. Се ясне, як сонце… В мене є лист.
Почтмайстер. Так і кажіть, то війни з турком не буде.
Городничий. Ну і щож, як там з вами, Іване Кузьмичу?
Почтмайстер. Та що там я? А як з вами Антоне Антоновичу?
Городничий. Та що я? Боятись, не боюсь, а всеж таки трохи… Купці та міщане мене непокоять… Кажуть, ніби я їм залив сала за шкуру, а я, їй Богу, коли що і взяв від кого, то із щирого серця, без ніякої злоби. Я думаю навіть… (бере його під руку і відводить на бік) я думаю навіть над сим, чи не було на мене якого доносу… По-
