на вчителів. Вони, звісно, люди вчені, вчились там по всяких колегіях… Але в них дивні звички, природно, нерозлучні з ученістю. Один із них, приміром ось той, що має грубе обличчя..., не пригадую собі, як його прізвище, ніяк не може обійтись без того, щоби вийшовши на катедру, не скривитись отак. (Кривиться). А потім, як стане вигладжувати з підборіддя свою бороду… — Господи!… Як він так скривиться перед учениками, то се ще нічого, може; може воно так і треба, я того не знаю; але розміркуйте самі, як він зробить так перед гостем — то може бути дуже погано. Пан ревізор, чи хто інший, може собі подумати, що з його глузують. І чорт зна, що з того вийшлоб.
Лука Лукич. А щож я маю з ним зробити? Я вже нераз йому казав… Ось ще навіть в тих днях, як зайшов було в ту клясу інспектор, він скривив лице так, як я ще з роду не бачив. Він се зробив з доброго серця; але мені зараз докір — що, мовляв, вільнодумства молодь навчає.
Городничий. Теж саме мушу сказати вам і про учителя історії. Він, голова вчена — се зразу видко, і знання нахапався чимало, але оповідає про все з таким запалом, що навіть себе не памятає. Я раз якось слухав його: ну, поки говорив про асирійців та вавилонців — ще нічого, але як вам дібрався до Олександра Македонського, то я прямо не в силі вам сказати, що з ним скоїлося! Я думав, що пожежа, їй Богу, скочив з катедри і що сили, тарах стільцем об підлогу! Воно, звісно, Олександер Македонський — великий герой, але нащож стільці ламать? Сеж тільки для скарбу шкода.
Лука Лукич. Правда ваша, він гарячий! Я вже нераз йому про це казав. „Щож — каже — як собі хочете, а задля науки я й життя свого не пожалію“.
Городничий. Так, так, така вже дивна доля, що розумна людина — або пяничка або так скривить лице, що хоч святі образи з хати виноси!
