сповістить про сю несподівану новину, вертаючи назад, зустрічаю Петра Івановича…
Добчинський (хутко перебиваючи). Біля будки, де продають пиріжки…
Бобчинський. Біля будки, де продають пиріжки… Зустрінувши Петра Івановича, я й питаю його, чули вже, яку звістку дістав Антін Антонович з певного джерела? А Петро Іванович чув вже від вашої Явдохи, що ходила за чимось до Пилипа Антоновича Почечуєва…
Добчинський (перебиваючи). За барилком на француську горівку.
Бобчинський (відхиляє його руки). За барилком на француську горівку. От ми й пішли в двох з Петром Івановичем до Почечуєва… Алеж прошу вас, Петре Івановичу, …теє то… не перебивайте, прошу вас, ради Бога не перебивайте!… Еге, пішли, кажу, ми до Почечуєва. По дорозі Петро Іванович і каже: „Зайдім в гостиницю. Щось мене в животі млоїть. З ранку досі нічого не їв. Так млоїть, каже, аж труситься в животі… еге, в животі у Петра Івановича… А в гостинницю, каже, привезли сьогодня свіжої сьомги, от ми, каже, і теє… перекусимо“. Ми в гостинницю, аж ту раптом молодий панич…
Добчинський (перебиваючи). Гарненький на виду, в цивільній одежі…
Бобчинський. Гарненький на виду, в цивільній одежі. Ходить, знаєте, так собі по кімнаті, а з лиця бє такий розум… фізіономія… рух такий… І тут (показує рукою на чоло) видко, сила всякої всячини. А мене так буцім щось шпигнуло. Я й кажу Петру Івановичу: „Тут щось не теє, певно!“. Еге! А Петро Іванович кивнув пальцем і покликав буфетчика… Уласа… того, знаєте, що то його… жінка три неділі тому породила хлопця, та такий сильний хлопчина, що як виросте, держатиме, як і його батько гостинницю. Покликавши Уласа, Петро Іванович питає його тихенько: „Хто цей“, каже, отой молодий чоловік?“. А Улас і каже: „Це“, каже, — та не переривайте Петер,
