Івановичу, Бога ради не переривайте, виж все одно не роскажете, виж шепелявите, — се одно, а друге у вас один зуб свистун. „Еге, каже, молодий чоловік, урядовець, еге, їде з Петербурга, а на прізвище, каже, Іван Олександрович Хлестаков; еге, а їде, каже, в саратівську губернію, і каже, дуже погано поводиться. Другий тиждень живе, не виїздить, бере все в гостиниці на бір і ні копійки не хоче платити“. Як він мені це сказав, то в мене в голові наче раптом розвиднілося. „Е!“, кажу я до Петра Івановича…
Добчинський. Ні, ні, Петре Івановичу, то я сказав: „Е!“.
Бобчинський. Зразу ви сказали, а потім і я сказав. „Е!“ сказали ми в двох з Петром Івановичем. Чого се він сидить тут два тижні, як йому дорога в саратівську губернію? Га?… То оцеж він і є той урядовець.
Городничий. Хто, де, який урядовець?!
Бобчинський. Урядовець той самий, що про нього до вас писано в листі, — ревізор.
Городничий (переляканий). Що ви, Бог з вами! Се не він!
Добчинський. Він! Я вам кажу, живе другий тиждень і грошей не платить і не їде. Хтож інший, як не він? Подорожню прописано до Саратова.
Бобчинський. Він, він, їй Богу, він… Такий цікавий, до всього придивляється. Побачив, що ми з Петром Івановичем їмо сьомгу — більше ізза того, що в Петра Івановича з животом не добре… еге, навіть у тарілки нам заглядав. Мені аж страшно зробилось.
Городничий. Господи, помилуй нас грішних! Деж він там живе?
Добчинський. В пятому числі, під сходнею…
Бобчинський. В тім самім числі, де торік почубилися проїжжі офіцери.
Городничий. І давно він тут?
Добчинський. Е, вже тижнів зо два буде. Приїхав на Василя Єгиптянина…
