Городничий. Два тижні! (На бік). Батеньку рідний! Святі угодники рятуйте! За сі два тижні випарили різками підофіцерську жінку… арештантам не видавали харчів…, на вулицях як на смітнику… скрізь брудота! Ганьба, осудовисько! (Хапає себе за голову).
Артем Пилипович. Ну тож, Антоне Антоновичу, хіба їхати всім гуртом до гостинниці?
Амос Федорович. Ні, ні! Стрівайте, не так! Треба, щоб поперед їхав голова, за ним духовенство, купецтво; от і в книзі: „Діянія Івана Масона“…
Городничий. Ні, ні; пострівайте, дозвольте, я вже сам. Не первина. Бувало й гірше в життю, а викручувався, ще й спасибі сказали…, може й тепер нам Бог поможе. (Звертаючись до Бобчинського). Кажете, що він молодий чоловік?
Бобчинський. Молодий, зовсім молодий, років двацять три – чотири — не більше.
Городничий. Тим ліпше; молодого скорше зміркуєш. Зі старим чортом біда… О… біда!… Молодий, увесь як на долоні. От що, панове, ви готуйтесь кождий із свого боку, а я поїду сам, або ось хочби з Петром Івановичем, так буцім обїжджаю місто, а до гостинниці, мовляв, щоб довідатися, чи не зазнають приїжжі яких прикростей. Гей, Свистунов!
Свистунов. Що прикажете?
Городничий. Біжи зараз за приставом; або стій… ти мені будеш потрібний. Пошли там кого небудь, щоби як найшвидче покликав до мене пристава, а сам вертай сюди!
Артем Пилипович. Ходімо й ми, Амосе Федоровичу! Може справді бути біда!
Амос Федорович. Та чого вам боятися! Колпаки чисті надіть на хорих, тай по біді.
Артем Пилипович. Що колпаки! Приказано давати
