хорим зупу, а в мене по коридорам так заносить капустою, що хоч бери та ніс затикай…
Амос Федорович. А я таки зовсім спокійний. Бо й справді, кому прийде охота пхати носа в повітовий суд? Ну, а хоч і загляне до якого письма, то й життя своє прокляне. Я вже пятнацять літ сиджу на судейському кріслі, а як загляну в докладну записку — ех! тільки рукою махну. Мені здається, що сам Соломон не розібрав би, де там правда, а де кривда… (Суддя, опікун, директор школи та почтмайсупер виходять і в дверях здибуються з поліцаєм, котрий вертається).
Городничий. Що, дорожка є?
Поліцай. Є.
Городничий. Біжи зараз на вулицю… Або ні, стій! Біжи, принеси… А інші де? Чогож ти сам один? Адже я казав, щоб і Прохоров був тут. Де Прохоров?
Поліцай. Прохоров в части. Але він тепер і так на ніщо не здався.
Городничий. Чому?
Поліцай. Та так. Вранці привели його пяного як ніч. Вже й так вилили на нього два ведра води, а він ще й досі не протверезився.
Городничий (хапає себе за голову). Ах, ти, Боже мій, Боже мій! Біжи швидче на вулицю. Або ні — біжи перше в мою кімнату… чуєш?… І принеси мені звідтіля шпаду і новий капелюх!… Ну, Петре Івановичу, їдьмо!
Бобчинський. І я, і я… дозвольте і мені їхати, Антоне Антоновичу.
Городничий. Ні, Петре Івановичу, не можна, не можна. Якось ніяково. Та й в дорожці не помістимося.
Бобчинський. Нічого, нічого, я собі так… півником, півником побіжу за дорожкою. Мені тільки, щоб хоч одним оком у дірочку крізь двері заглянути, як він і що…
