тушились! „Хто се, що се?“ А лякей входить (витягається, показуючи буцім входить лякей): „Іван Олександрович Хлестаков з Петербурга, прикажете принять?“ Вони, тюхтії певно й не знають, що це значить „Прикажете принять“. До них, коли приїде який небудь книшоногий поміщик, то так і валить як ведмідь, просто в вітальню. До дочечки такої гарненької, пухкенької як пампушечка підійдеш: „Вельможна панно, який я…“ (Затирає руки і притупцює ногою). Тьфу! (плює) аж млоїть, так їсти хочеться.
Хлестаков. Ну що?
Йосип. Несуть обідать.
Хлестаков (сплескує в долоні і злегенька підскакує на кріслі). Несуть! Несуть! Несуть!
Слуга (з тарілками і серветою). Хазяїн дає оце вже востаннє.
Хлестаков. Що там: хазяїн, хазяїн! Начхать мені на твойого хазяїна! А що там несеш?!
Слуга. Зупу і печеню.
Хлестаков. Тільки всього дві страви?
Слуга. Тільки всього.
Хлестаков. А це що таке! Я такого обіду не приймаю. Піди і скажи йому: що се справді за порядки? Цегож мало!
Слуга. Ні, хазяїн каже, що й того забагато.
Хлестаков. А сос де?
Слуга. Нема.
Хлестаков. Чому нема? — питаю. Я сам бачив, коли проходив біля кухні; там багато дечого варилося. І в їдальні сьогодня вранці якісь два куценькі панки їли сьомгу і ще багато дечого…
Слуга. Та воно хто каже — єсть, то воно єсть, а тільки… нема.
Хлестаков. Як то нема?
