приносять обідать, так ти піджени там їх, щоб швидче подавали. Діло, бачиш, таке: мені після обіду треба буде дещо зробити.
Слуга. Та хазяїн сказали, що більше не дадуть. Вони навіть хочуть іти сьогодня жалітися на вас городничому.
Хлестаков. Е, що там жалітися! Ти голубе поміркуй сам! Якже так? Требаж мені що небудь їсти, чи ні? Яж так можу зовсім охлянуть. Мені, розумієш, страшенно їсти хочеться… і я це кажу не на жарти.
Слуга. Та воно так. Але він казав: „Я йому їсти не дам, поки не заплатить мені за те, що поїв“. Отак і каже.
Хлестаков. А ти голубчику піди та скажи, намов його…
Слуга. Та щож йому сказати ?
Хлестаков. Ти скажи йому на розум, що якже, мовляв, требаж йому їсти що небудь… Гроші грошима… Він думає, що як йому хамови ніщо не станеться, як не попоїсть день-два нічого, то так і другому. Що се за новина!
Слуга. Добре, я йому скажу.
Хлестаков (сам). Погано, це вже зовсім погано, коли й справді він нічого не дасть попоїсти. А хочеться, так хочеться, як ще ніколи не хотілось їсти. Хіба пустить що небудь з одежі? Штани, чи що продати? Е, ні, вже краще поголодувати, за те приїхати домів одягнутим по петербурському. Шкода, що Йохім не позичив карети. А гарно се булоб, їй Богу гарно, під'їхати до дому в кареті! Підлітаєш таким чортом-бісом до якогось там сусіда-поміщика до ґанку з ліхтарнями, Йосип сидить ззаду одягнутий в ліврею. Уявляю собі, якби всі заме-
