Хлестаков. Ну, ну, дурню, годі! Йди, йди, скажи йому… Якаж подла худоба!
Йосип. Та вже краще я самого хазяїна до вас покличу.
Хлестаков. Навіщо мені твій хазяїн здався? Іди й сам скажи !
Осип. Та я, паничу…
Хлестаков. Ну, чорт тебе бери! Іди і клич хазяїна.
Хлестаков (сам). Страх, як хочеться їсти. Пройшовся трохи, думав, що відхочеться; ні, до сто чортів — ще гірше. Ех, якби був у Пензі не проциндрив грошей, булоб з чим доїхать до дому… Піхотний капітан, ідолів син здорово підкосив мене. Ух, бестія чудесно грає. За яку небудь чверть години облупив мене як Сидорову козу. А всеж таки кортілоб ще хоч раз з ним помірятись. Лиш нагоди не було. Що за поганий городок! Навіть в паршивій крамниці з овочами нічого не дають на борг. Се вже просто таки свині… (Зачинає свистати зразу арію із „Роберта“, потім із „Не ший мені ненько“, а вкінці ні се, ні те). Що се ніхто не приходить?
Слуга. Хазяїн веліли спитати, чого вам треба?
Хлестаков. А, здоров брате! Як ся маєш?
Слуга. Слава Богу!
Хлестаков. Ну, щож, як там у вас у гостинниці? Усе гаразд?
Слуга. Гаразд, Богу дякувати!
Хлестаков. Багато є приїжжих?
Слуга. Є, хвалити Бога, чимало.
Хлестаков. Слухай, милий друже, мені й досі не
